ПЕЙЗАЖ ЯК ЗНАК САКРАЛЬНОГО ПРОСТОРУ : СЕМІОТИКА ПРИРОДИ У ВІЗАНТІЙСЬКОМУ ІКОНОГРАФІЧНОМУ КАНОНІ

Анотація

Здійснено комплексне культурологічне дослідження пейзажу як візуальної частини семіосфери ікони. Авторка аналізує природу (φύσις) як нестале і тимчасове явище у біблійній картині світу, що безпосередньо вплинуло на формування специфічної образності середньовічного іконопису. Пейзаж в іконі розглядається як символічна рефлексія духовної реальності, що виражає ідею крихкості й непостійності матеріального Творіння. Зображення природи в іконописі базуються не на принципі мімезису, характерному для античного мистецтва, а на прагненні передати приховані духовні смисли через стилізацію і умовність форм. Стаття ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує методи культурології, мистецтвознавства та богослов’я, що дозволяє комплексно охопити проблему сакральної семіотики природних образів.
Аналіз охоплює низку репрезентативних сюжетів візантійського іконографічного канону: «Преображення Господнє», «Ілля-пророка», «Добрий Пастир», «Втеча Святого Сімейства до Єгипту» та жанр «видіння» («Видіння святого Євстафія Плакиди»). Особлива увага приділена способам стилізації природного середовища та символічному навантаженню його елементів у сакральній образності. Акцентовано, що елементи пейзажу (скелі, дерева, водні потоки, зображення тварин тощо) в іконографії функціонують не лише (і не стільки) як реалістичні об’єкти, але мають додаткове семантичне навантаження, являючи собою знаки вищої духовної істини (і відповідно – додатковий підтекст). Природа втрачає свою автономність і стає складовою божественної ієрархії буття. Зокрема, символізм гори пов’язується з місцем Богоявлення, скеля виступає образом стійкості Божої істоти, вода символізує очищення та нове життя, а дерева уособлюють Хрест і спасіння. Тварини (крук та олень) постають посередниками між земним і небесним вимірами, посилюючи сакральний зміст сцени. Особливий акцент зроблено на деформації й умовності природних форм, що підкреслюють непостійність і минущість матеріального світу в контексті есхатологічних уявлень християнської традиції. Візантійська ікона створює новий тип простору ‒ простір духовної реальності, де матерія символічно «просвічується» й підпорядковується невидимому Божественному порядку. Отже, пейзаж не лише супроводжує сакральний сюжет, а є невід’ємною частиною його семіотичної структури, активним учасником формування релігійних сенсів.