ПЛЯСКИ СМЕРТІ В ОБРАЗОТВОРЧОМУ І ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОМУ МИСТЕЦТВІ ЄВРОПИ ХІV–ХVІІІ СТОЛІТЬ

Анотація

Статтю присвячено розгляду мотиву «Пляски смерті» в образотворчому мистецтві Європи ХІV–ХVІІІ ст. Окреслено витоки звернення до есхатологічних мотивів в епоху романіки, коли 1164 р. при перенесенні мощів Маккавеїв з Італії до Кельну, містерія, що раніше називалася «Маккавеївська пляска», отримала назву «Danse Macabre». Зазначено, що від того періоду «розмова зі Смертю», яка виконувалася 24 дійовими особами, почала набувати не лише поетичного вигляду видовищної вистави з повчально-застережливим змістом, а й отримувати сталих виразів у зображеннях на огородженнях монастирів, стінах храмів і кладовищах. У Середньовіччі часто зорові наративи такого штибу містили підписи, подеколи пісенно-поетичного змісту, почасти з елементами гіркого гумору, інколи й ноти мелодій для танців такого кшталту. Зміцненню релігійних чуттів у народі сприяло і поширення від пізньої готики і ренесансу на теренах Європи (Італія, Франція, Німеччина, Англія, Іспанія) живописних полотен з означеним мотивом, а також книжкових мініатюр на задану тематику, сцен зі Смертю в різьбі по дереву й килимарстві. З’ясовано, що якщо на ранньому етапі розповсюдження мотиву «Плясок Смерті» остання зображалася як дійова особа своєрідного «вертепу», що поступово набула типових ознак трупу, загорнутого у саван, то від часів маньєризму іконографія вказаного дійства вже включала до 29 пар дійових осіб містерії (зокрема 28 танцюючих без зупинки по три доби до виснаження пар) і віддзеркалювала пізньосередньовічні істерії на тлі поширення інфекційних хвороб, пошесті котрих впливали на психо-емоційні стани колективів людей на площах і вулицях європейських міст. Унаочнено зміни сюжетної інтерпретації «Плясок Смерті» до кінця ХVІ ст. в образотворчому і декоративно-прикладному мистецтві і їх пізніших реплік-повторів.